Так тримати, «Сонячний»!
ПОДІЛЬСКІ ВІСТІ, 09 березня 2017
В останні дні лютого нашому земляку старшому лейтенанту Володимиру Соловейку в місці проходження військової служби вручено орден «За мужність» ІІІ ступеня. Минулої осені після важкого поранення й ампутації ноги Володя повернувся в зону АТО.
Позивний «Студент» Володі дали відразу, коли він, мобілізований, прибув на місце служби. Бо таки справді студент. Закінчив Чернівецьку філію Київського національного торгово-економічного інституту, військову кафедру при Кам’янець-Подільському педагогічному університеті імені Івана Огієнка. А за кілька місяців мав захищати дипломну роботу за фахом психолога, який заочно здобував у тому ж університеті. От вам і студент, який в одну мить став офіцером-воїном, нашим захисником.
Молодший лейтенант, командир саперного взводу Володимир Соловейко. 26-річний хлопець із мальовничого села Маліївці, розпочав свою військову службу поблизу Маріуполя у січні 2015-го. Талаківка, Гнутове, Павлопіль, Широкине — назви цих населених пунктів у всіх на слуху. Саме там він і служив. У березні 2016-го настав час демобілізації, якраз тоді Володимир і підписав контракт на прохо- дження подальшої служби — до закінчення бойових дій у зоні АТО. З’їздив додому у відпустку, захистився в університеті і — знову на місце служби (диплом, до речі, замість сина отримував батько, Антон Феофанович).
А вже у травні сталася біда — підірвався Володимир на міні. Він, єдиний сапер, пішов з групою у розвідку. Як сам згадує, в основному за розтяжками дивився, а підірвалися на протипіхотній міні. Він, власне, й постраждав — роздробило йому ліву ступню. Три години витягували його побратими з тієї посадки, де, фактично, були вони у ворожому тилу. Юні хлопці, значно молодші за нього, щодуху відважно волокли його високими травами, насіння з яких і забивалося у свіжу й пекучу рану. Уколи не допомагали, біль висотував душу. А він чавився власним стогоном і кляпом у роті. Володя згодом розповідав матері (тоді, після лікування уже мав силу жартувати), що хлопці усе правильно зробили, запхнувши в рот кляп, адже, не доведи, Господи, почули б сепаратисти, ніхто живим — навіть пораненим — уже б звідти не вийшов. Але так хотілося тоді правою (що вціліла) ногою буцнути когось, аби хоч трішечки свій біль вихлюпнути, аби не захлинутися ним.
Його відразу доправили до лікарні в Маріуполі. Надали невідкладну допомогу — і в Дніпро, в госпіталь. Якщо сказати, що лікування було важким, це значить, нічого не сказати. Адже молодий офіцер пережив аж чотири операції! Звісно, медики кожного разу сподівалися, що зможуть залишити Володі чимпобільше ноги. Та довелося таки втяти аж до коліна. Закінчилося лікування у Києві, де уже хлопцю й протез виготовили, і там він на ньому вчився ходити.
З Маріуполя до Дніпра Володимира доправляли вертольотом, і він уже тоді заспокоював маму, кажучи, що нарешті — дочекався! — політає. Саме у той час із Хмельницького до Дніпра вирушила старша сестра Світлана, залишивши свою дворічну донечку на чоловіка й батьків. І до закінчення лікування сестричка постійно була для брата його ногами і руками. Світила йому, мов сонце, заспокоюючи і підбадьорюючи: «Вовчику, тримайся, я тут...»
Ні, він тримався мужньо. Тим більше, що поряд, у палаті були ще важчі поранені. От вони разом й трималися, розповідаючи один одному анекдоти, жартуючи навіть тоді, коли, здавалося, нічого хорошого попереду вже немає...
Матері про поранення сказали не відразу. Але вона вже непокоїтися почала, адже син кілька днів не дзвонив. А коли дзвонила вона, у телефоні монотонно й байдуже повідомлялося, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Ще й чоловік, помітила, вів себе дуже дивно, вночі не спав.
— І ось вранці, на четвертий день, нарешті сказав мені, — розповідає Неля Олексіївна (на фото справа).
— Але чули б ви, як це говорилося! Каже, Вова на міні підірвався. Мене так і посунуло зі стільця донизу. А він вже тоді заспокоює, живий, мовляв, живий. Але вже навіть боявся сказати, що ступню роздробило... Я не зможу передати словами, що я пережила. Те саме, що щоденно й щогодинно переживають матері, чиї діти нині в АТО. Вони мене зрозуміють. Бо вони знають, що таке відправляти дитину на війну. Але, повірте, я щаслива. О, я дуже щаслива, бо мій синочок, хай і залишився без ноги, але живий.
І я можу його обійняти, пригорнути міцно. Він завжди, як кажуть, мамин був. Дуже добрий і лагідний. А тепер, дивись, справжнім захисником став. Герой! Я запитувала його: чому, сину, знову туди повертаєшся? А він, мій Вова, і каже: «Я тут, мамо, інвалідом себе почуваю, жаліють мене усі. А там я на своєму місці, і там — мої хлопці. До них мені треба, на службу».
Я таки щаслива. У молитвах дякую Богу за те, що порятував мого сина. А як тим матерям, чиїх дітей привезли у труні? Як витримати це горе, як не збожеволіти?
Батько, Антон Феофанович, як і кожний чоловік, більш стриманий у своїх емоціях. Але пишається Володимиром: «Значить, доброго сина виховали. Справжнім мужчиною виріс». Вова у батька першим помічником був. Ремонт у хаті зробив такий, що висококласні майстри позаздрять. Паркан навколо їхнього обійстя — теж його рук робота.
Він і після поранення намагався батькові допомагати. І всього за місяць-другий після протезування почав їздити на велосипеді: протезист наказував не сидіти! А нині, сказав мені у телефонній розмові, уже добре звик до протеза, навіть часом забуває, що він у нього є. Він — вічний оптиміст, Володя. І залишається ним навіть там, у зоні АТО, де, здається перебуваєш в іншому вимірі життя. Він залишився ним і після нескінченних кіл пекла, які мусив пройти після поранення.
А ще до того, кожного разу, навчаючи хлопців і готуючи їх до виїзду на тренування, як міг, підтримував і підбадьорював: чи жартом, чи анекдотом. Усмішка з його обличчя не сходила. От і назвали його «Сонячним», змінивши попередній позивний «Студент».
Окрім нещодавно врученого ордена «За мужність», є чимало інших відзнак у Володимира Соловейка. «У мене всі груди в медалях», — знову жартує.
Та, попри всі жарти, Володя на своєму протезі справді може часом зробити набагато більше, ніж хтось інший, як кажуть, на своїх двох ногах. Він продовжує служити. Він не зламався, не скаржиться на долю, не заховався — продовжує захищати Україну і як і раніше, — сонячно — жити й допомагати іншим.
Джерело: http://pvisti.info/index.php/potrets/3035-tak-trymaty-soniachnyi
